Декілька сотень людей днями втратили життя та здоров’я заради того, щоб у нас із вами з’явилася реальна можливість змінити нашу країну і систему охорони здоров’я як найголовнішу її складову. Проте жертви на вівтар системи українці приносять багато років, і лік тим жертвам іде на мільйони:

  • тисячі молодих чоловіків, що загинули в розквіті життя від інфарктів;
  • тисячі тих, кого не довезли до лікарні, хто не дочекався швидкої допомоги;
  • тисячі несвоєчасно діагностованих пухлин;
  • тисячі загиблих лише тому, що не було ліків або не було коштів на ліки;
  • тисячі померлих тому, що «в нашій країні це не лікують»…

Немає родини, якої б це все не торкнулося. Тому давайте все ж таки змінюватися.

Бо ще трохи — і вимремо…

***

Реформування системи охорони здоров’я неминуче торкнеться кожного мешканця країни, тому будь-яким рішенням, що мають стратегічне значення, повинні передувати публічні обговорення, які б виходили за межі чисто професійних дискусій.

Модель охорони здоров’я, яка існує зараз у нашій країні, — це фактично зліпок із картини світу, що існувала в «країні переможного соціалізму» (колишньому СРСР):

  • ніякої свободи слова;
  • фальшива статистика на всіх рівнях;
  • порожні гасла та обіцянки;
  • дії за принципом «я начальник — ти дурень»;
  • побудова керівної вертикалі за принципом особистої відданості;
  • писанина, яку звеличили мало не до релігії.

До всього згаданого вище додаються елементи дикого капіталізму:

  • прибуток за будь-яку ціну;
  • взаємозв’язок професійної та адміністративної кар’єри у межах галузі з фінансовими вкладеннями;
  • ігнорування норм моралі,

а також інші обставини (економічні, моральні), зумовлені реальними фінансовими можливостями держави Україна та специфікою взаємин між людьми на сучасному етапі:

  • брак коштів, що виділяються із бюджету;
  • тотальна корупція;
  • витіснення з галузі професіоналів-управлінців;
  • відсутність взаємозв’язку між професійними досягненнями та оплатою праці;
  • значна втрата привабливості медичних професій для молоді;
  • зацікавленість багатьох структур у тому, щоб певні медичні послуги не були надані в рамках безкоштовної державної охорони здоров’я і як наслідок цього фінансові потоки пішли в іншому напрямку (тут немає необхідних ліків, тут відсутня або не працює апаратура, «такого ми взагалі не лікуємо, вам потрібно їхати за кордон»).

***

Найголовніше питання, на яке слід отримати відповідь нам усім: що буде джерелом фінансування медичної галузі? Ми й далі будемо, розмахуючи Конституцією України, стверджувати, що медицина в нас безкоштовна, чи подивимося правді у вічі та вибудуємо зрозумілу суспільству модель фінансових взаємин під час отримання медичної допомоги?

У будь-якому випадку необхідно законодавчо затвердити реально можливу на сьогодні цифру бюджету — наприклад, витрати на охорону здоров’я складають 5% ВВП. Після цього сформулювати бажаний рівень витрат і терміни, необхідні для його досягнення. Наприклад, бажаний рівень витрат на медицину — 9% ВВП, а це означає, що, збільшуючи кошти, які на це виділяються, щорічно на 0,5% ВВП, ми пройдемо намічений шлях за 8 років. І це, ще раз наголошую, має бути затверджено законодавчо. Як наслідок — із врахуванням економічного стану країни ми матимемо передумови до довгострокового стратегічного планування.

Наступний принциповий момент — раціональність витрат коштів. Зараз отримати об’єктивну інформацію неможливо, оскільки ми маємо величезні проблеми як із медичною статистикою в цілому, так і з оцінкою результатів роботи конкретних лікувально-профілактичних закладів.

Приклади:

  • приховування фактів захворюваності, наприклад, керованими інфекціями — лише для того, щоб виглядати більш-менш пристойно в очах світової медичної спільноти. І коли суспільство дізнається, нарешті, скільки дітей і дорослих насправді хворіє на кашлюк, то з високою ймовірністю це змінить як ставлення мешканців країни до вакцинації, так і ставлення до самої країни світової медичної спільноти;
  • нераціональна тривалість перебування хворих у стаціонарі, зумовлена виконанням горезвісного плану ліжко-днів, що не дає можливості зробити висновки про реально необхідну кількість лікарняних ліжок у країні;
  • відсутність достовірної інформації щодо реальної вартості лікування конкретного хворого від конкретного захворювання (у стаціонарах лікуються ті, хто цілком може лікуватися вдома, надмірно призначаються лікарські препарати тощо).

Отже, першочергове завдання — сформулювати цілком конкретні стратегічні питання, отримати на них чіткі відповіді, і вже в межах цих відповідей формулювати тактичні принципи реформ.

Ось приклади таких питань.

  • Існує фінансований усім населенням країни (з бюджету!) науково-дослідний інститут педіатрії (акушерства і гінекології, терапії тощо). Які результати його роботи? Чи відповідають наші з вами матеріальні витрати результатам, котрі отримує суспільство? Як його конкретні розробки зменшують захворюваність, смертність, вартість лікування?
  • Існує певний санаторій. Як 20-денне перебування в цьому санаторії впливає на здоров’я людини? У скільки обходиться це 20-денне лікування і чи не можна на ці кошти покращити здоров’я більш раціонально?
  • У скільки обходиться державному бюджету діюча сьогодні система отримання медичними працівниками вчених ступенів? Якщо держава витратила певну суму на вирощування та довічне матеріальне стимулювання кандидата медичних наук, то наскільки виправдані ці вкладення?
  • Чи дійсно раціонально мати в одному місті 6 (ШІСТЬ) кафедр педіатрії?
  • Яка об'єктивна вигода (реальна користь саме для народу України) від Академії медичних наук України в її нинішньому стані?
  • Яка доцільність наявності величезної кількості адміністративних посад та притягнення на ці посади осіб із дипломами про вищу медичну освіту?

Ключовим моментом у системі нераціонального використання коштів є ігнорування адекватної оплати праці медичних працівників на противагу незрозумілому і неконтрольованому будівництву та переобладнанню лікарень, придбанню апаратури тощо. Такий стан речей легко пояснюється корупційною складовою системи охорони здоров’я, яка зумовлює можливість збагачення конкретних посадовців на етапі укладення угод про витрати на будівництво, закупівлю медичного обладнання тощо. Як наслідок — унікальна ситуація, коли з апаратом вартістю 100 000 $ працює лікар із заробітною платнею 120 $ на місяць.

Ще раз іншими словами.

НІЯКИХ СЕРЙОЗНИХ КРОКІВ ЗАРАЗ РОБИТИ НЕ МОЖНА.

Слід сформулювати питання і протягом року отримати на них відповіді.

Негайно запровадити дуже серйозну адміністративну відповідальність за фальсифікацію статистичних даних і кримінальну відповідальність за фальшиві відомості, що ставлять під загрозу біологічну безпеку країни (неправдиві дані про начебто проведену вакцинацію, приховування випадків інфекційної захворюваності).

Закликати усіх медиків країни потерпіти ще рік, але за цей рік мають бути повністю і радикально переглянуті принципи оплати праці.

Значного підвищення рівня оплати праці медичних працівників можна досягти завдяки:

  • принциповому скороченню адміністративної надбудови системи охорони здоров’я;
  • здаванню в оренду приміщень, що належать МОЗ і використовуються нераціонально (і окремих приміщень у межах конкретної лікарні, але прибутки — не в кишеню головному лікарю, а у фонд заробітної плати);
  • додатковий легальний податок на фармакологічну галузь (зараз фармакологічні компанії нелегально різноманітними засобами стимулюють медиків, заохочуючи призначення певних ліків);
  • розширити функціональні обов’язки середнього медперсоналу, що дозволить зменшити навантаження на одного лікаря і, відповідно, кількість лікарів;
  • і так само далі, але найголовніше — нещадна і безкомпромісна боротьба з корупцією (економія на тих же горезвісних тендерах дозволить перерозподілити кошти в фонд заробітної плати).

Після підвищення рівня оплати праці запроваджується найсуворіша відповідальність за будь-які нелегальні фінансові чи бартерні взаємини між медичним працівником і пацієнтом, між лікарем і фармацевтом, лікарем і лабораторією, лікарем та іншим лікарем.

Джерелом існування медика має бути лише легальна зарплата, яка дозволяє йому жити, а не існувати.

А доти, поки середня зарплата в галузі не стане вдвічі вища, ніж в середньому по країні, мають бути максимальні податкові та інші пільги на все те, що сприяє підвищенню кваліфікації медиків (фахова література, Інтернет тощо).

На етапі отримання достовірної інформації та стратегічного планування очікуваних реформ цілком можуть бути реалізовані перші практичні кроки, що дозволять швидко (2–3 роки) змінити на краще стан галузі.

  • Відміна планів ліжко-днів.
  • Перегляд медичного документообігу, скорочення форм і звітностей, що заповнюються, в декілька разів.
  • Довгоочікувана комп’ютерна революція в системі органів охорони здоров’я. Лікар з авторучкою — анахронізм. Неспроможних — на комп’ютерні курси.
  • Електронна база пацієнтів. Обмін інформацією про пацієнта між медичними працівниками. Протягом максимум двох років словосполучення «довідка від лікаря» і черга за цією довідкою мають зникнути з нашого життя.
  • Максимально можливий розвиток професійного медичного консультування за допомогою Інтернету з використанням телемедичного обладнання.
  • Фармакологічна революція: підготовка переліку препаратів, рекомендованих до застосування МОЗ на підставі затверджених протоколів лікування. В переліку — лише те, що дійсно ефективне і загальновизнане. На препарати з цього переліку (близько 300 позицій) — максимальні цінові пільги, максимально можливий контроль якості, максимальне залучення державних коштів. Решта — вільний ринок.
  • Стандартизація принципів лікування. Припинити «винаходити велосипеди» і прокладати свій начебто унікальний шлях. Скористатися (там, де є така можливість, а вона є практично всюди) готовими протоколами країн із розвинутою системою охорони здоров’я.
  • Поступова ліквідація системи підготовки лікарів і атестації медичних працівників, яка повністю себе дискредитувала.
  • У навчанні лікарів — домінуюча роль лікарських професійних асоціацій, проте недопущення до керівництва ними всіх тих, хто встиг дискредитувати себе рекламою «фуфломіцинів», продажем вчених ступенів і посад, виданням і примусовим розповсюдженням фахових медичних журналів, повних реклами і нібито «чесних» досліджень за рахунок виробника ліків.
  • Революція в підготовці кадрів. Навчати медицині мають, перш за все, високоморальні люди. Хабар у медичному інституті — це як сірник у бензосховищі. Відродження моральних засад вітчизняної медицини — любові, співчуття, милосердя. На прикладі викладачів!
  • Революція в адмініструванні. Необхідна кількість лікарень, ліжок, лікарів тощо визначається органами влади на місцях. В ідеалі керівник охорони здоров’я району — це виборна посада (разом із районним суддею, прокурором, начальником міліції).

***

Величезне значення має інформаційне забезпечення майбутніх реформ, роз’яснення їхньої доцільності, очікуваних результатів і термінів їх досягнення.

Глибоко переконаний у тому, що якби люди знали наперед, що таке сучасний сімейний лікар, і порівняли цього лікаря з тим сімейним лікарем, чий образ був народжений запаленою уявою псевдореформаторів від нашої медицини, то гнів народний цілком міг би зупинити цю злочинну реформу. Але лікарі пошепки засуджували, вчені мовчали, а адміністратори доповідали про успіхи…

Не можна забувати і про те, що в країні є проблеми, котрі вимагають негайного вирішення, бо ставлять під загрозу безпеку держави.

Критично низький рівень вакцинації від поліомієліту плюс безвізовий режим із країнами, де постійно виділяється дикий вірус, — хіба це не привід кричати на весь світ?!

Але головний педіатр країни мовчить, головний дитячий інфекціоніст мовчить, академіки від педіатрії мовчать, головний державний санітарний лікар мовчить, а все тому, що вибудована система, в якій критика можлива лише з безпосереднього дозволу вищого керівництва.

***

Усе вищезгадане — це верхівка айсбергу в системі реформ. Ми навіть близько не підійшли до відомчої, шкільної та спортивної медицини, до допомоги онкохворим, вакцинації, трансплантології, обігу наркотичних засобів, до хоспісів, інтернатів, психіатрії, судової медицини, до гігієни та епідеміології, до відповіді на принципове питання про те, чи потрібні нам педіатри чи «даєш сімейних лікарів!», але й це ще не все.

Головне: проблеми медичної галузі ігнорувалися протягом десятиліть. Українська медицина фактично агонізує, проте реанімація можлива, хоча «батьки нації» постійно намагаються відмахнутися від негайного розгляду проблем, бо самі користуються послугами іншої медицини.

Галузь потребує професійної команди молодих, енергійних, ефективних менеджерів, здатних протистояти мафіозно-корупційному зовнішньому впливу.

Реформаторам необхідна ефективна служба безпеки та спеціалізована силова структура для протидії корупції на всіх рівнях — від тендерів у МОЗі до платної виписки листів непрацездатності в поліклініці.

Реальні реформатори системи стикнуться із колосальною протидією:

  • адміністраторів від медицини;
  • лікарів, що заробляють статки на реалізації «відсутніх» у лікарні ліків, продажу довідок, лікарняних, місць у чергах, посвідчень інваліда тощо (таких лікарів відносно мало, але вони мають реальну адміністративну владу);
  • продавців певних ліків;
  • професорів і доцентів, що звикли оцінювати ефективність роботи кафедри за кількістю захищених дисертацій;
  • керівництва Академії медичних наук, більшості НДІ, санаторіїв.

Окрім вищезгаданої активної протидії на порядок денний вийде засудження і саботаж реформи медичними працівниками (не менше 50%), котрі до діючої системи адаптовані, не зацікавлені в змінах та й не вміють змінюватися (зокрема — підвищувати кваліфікацію, консультуватися).

***

Звертаю увагу: я, Євген Комаровський, автор тексту, не є фахівцем у галузі організації охорони здоров’я. Всі вищевикладені ідеї, думки, висновки та умовиводи — це спрямована до громадськості та експертів інформація для роздумів від лікаря-педіатра, кандидата медичних наук, який має 35-річний досвід роботи в практичній охороні здоров’я. Істотний вплив на текст мало моє активне листування як із медичними працівниками, так і з пересічними споживачами медичних послуг (близько 350 000 листів з 1996 р.).

Звертаю увагу: це не програма реформ, це сигнал суспільству, це заклик до реального Майдану в охороні здоров’я. Мирного і керованого Майдану, але назрілого й перезрілого, бо той рівень медицини, що маємо ми в ХХI столітті в центрі Європи, — це національна ганьба.

(Переклад статті Євгена Олеговича Комаровського українською мовою люб’язно здійснений Юрчак Л. Р.)

автор Комаровский Е.О.
опубликовано 22/02/2016 16:31
обновлено 06/01/2017
Медицина и общество

Комментарии 1

Для того чтобы оставить комментарий, пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Гость
23/02/2016 11:55 #

Гость

Браво, Евгений Олегович! но у меня после прочтения тоже возникла "думка" : все вышеизложенное потягивает таким демократизмом... а в данной ситуации, на мой взгляд, нужна жесткая автократия, где принцип " я начальник- ты дурак "- является основополагающим. только где набрать таких начальников , как Вы? и подчиненных, готовых ,не щадя живота своего , воплощать идеи в жизнь?

Скачивайте наши приложения

Приложение Кроха